Вступ
Народні художні промисли є невід’ємною частиною української культури. Вони активно впливають на формування художніх смаків, збагачують професійне мистецтво і виражальні засоби промислової естетики. Важливе місце, що вони посідають в системі форм сучасного життя українського народу, обумовлює актуальність уваги та інтересу до них.
Село Петриківка є нині провідним центром декоративного розпису на Україні. Петриківський художній промисел широко відомий не тільки в Україні, а за кордоном. Вироби петриківців експортуються у десятки країн світу. Петриківський декор дістає все більш широке використання у різних галузях від поліграфії до легкої промисловості і архітектури. Зростаюча популярність та масштаби промислу загострюють в той же час проблему його традицій і перспектив.
Ретроспективна виставка «петриківський розпис. Джерела та сучасність» вперше висвітлює історію петриківського художнього промислу на тлі досить розгорнутої картини побутування декоративного народного розпису Придніпров’я. Близько 400 експонатів виставки представлені Державним музеєм українського народного декоративного мистецтва в м. Києві, Дніпропетровським художнім та історичнім музеями, а також сучасними, на той час, петриківськими майстрами переважно з Експериментального цеху та фабрики петриківського розпису «Дружба».
Експонати виставки засвідчували глибоке коріння мистецтва розпису на Петриківщині, історичне розповсюдження його у багатьох центрах, що зовсім не обмежуються околицею Петриківки і, навіть, відстоять від неї досить далеко, стверджуючи існування цілого регіону декоративного малювання.
І сам петриківський розпис постає не як винятковий релікт – феномен, наслідок діяльності окремих талановитих одиначок, а як цілісний художній організм, що має свій родовід і оточення.
Мистецтво декоративного малювання на Придніпров’ї склалося в єдиному комплексі місцевої народної творчості. Важливим для з’ясування його генези і специфіки уявляється факт значного поширення різноманітних форм образотворчого фольклору, наявність його яскраво виражених традицій у іконі та портреті-парсуні.
І так само, як орнаментальні мотиви часто-густо не лише прикрашають, але й визначають лад придніпровського народного станкового живопису, в основі придніпровського розпису знаходимо визначальний образний, образотворчий момент.
У цьому він має прямого попередника в народній творчості Придніпров’я запорозьких часів, де широко вживана орнаментика відзначається конкретністю передачі рослинних, переважно квіткових мотивів.
Ошатне, але й стримане «щоб око ворога не грало на козацькій зброї», запорозьке мистецтво з його фольклорним синкретизмом, відсутністю розподілу на власно ужиткове й образотворче, становить особливу демократичну течію, щодо пишної орнаментики «українського бароко», яке здобуло підтримку соціальної верхівки.
Отже, на мій погляд треба з великою обережністю розглядати той же петриківський розпис, як релікт українського бароко, адже він Маї своє особисте коріння.
Історія заснування Петриківщини
З давніх -давен сільські малювальниці – майстрині по розпису хат та їх внутрішньому оздобленню – прикрашали селянські помешкання зображеннями дивовижних квітів та птахів. Поступово розпис був витіснений паперовими «мальовками», які стали улюбленою прикрасою в оселях. Уславлений осередок декоративного розпису – селище Петриківка, що в Дніпропетровській області, на всьому Придніпров’ї відоме доброю водою й запашним домашнім хлібом, який не розучилися пекти місцеві господині. А головне – це єдиний у всьому краї острівець, що лишився від колись могутнього материка символічно-декоративного малювання. Щоб поглянути на зразки петриківського розпису і познайомитись із майстрами їдуть сюди звідусіль. Навіть за радянських часів, коли обласний центр – Дніпропетровськ – був закритим містом, до Петриківки навідувались іноземці. Доводилось хитрувати: винаймали машину до Полтави, а звідти, минаючи «закриту зону», заїжджали в селище.
1772 рік – це дата не створення Петриківки, а першої письмової згадки про неї. Саме того ж року жителі села Курилівки, що за 20 кілометрів від Петриківки, звернулися до кошового отамана Петра Калнишевського (тут були його зимівники) зі своєю бідою. Їхню церкву підтоплювали дніпровські води. І тоді з дозволу Калниша дерев’яну церкву перенесли до Петриківки, точніше – просто перекотили на дерев’яних котках. І перша письмова згадка про село – це прохання Калнишевського до вищого духовенства про освячення церкви на новому місці.
Отже, історія Петриківщини пов’язана з ім’ям визначної особистості – Петра Калнишевського, що близько 10 років обирався отаманом. Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села.
Кажуть, що раніше у Петриківці художників зовсім не було. Кожна жінка в селі до великого свята заново білила хату і заново її розписувала. І жодна не вважала себе майстром, малювала, щоб гарно було в оселі й надворі. Паперові ж кальовки робили взимку цілими сім’ями, а навесні все це мішками везли на базар. Продавали недорого, людям на радість – «стьожки» з квітковим орнаментом на оздобу печі, мальовки для стелі, мальовані рушники для стін.
Замість фарби використовували кольорову глину та відвари трав. У кожного майстра були свої секрети й свої орнаменти. Калина, мак, цибулька, півники, зозульки – усе, пов’язане з природою. А вона в цих краях неповторна: мальовничі береги річечки Чаплинки, притоки Орелі, розкидані довкола хутори з давніми назвами, козацькі могили, скіфські кургани, щоправда розпайовані і подекуди розорані.
Час безжальний і до імен славнозвісних народних майстринь, і до творінь їх рук. Одним з перших серйозних дослідників та збирачів творів петриківських «малювальниць» був катеринославський історик і етнограф Д. Яворницький.
Першими стали відомі імена Т. Пати, Н. Білокінь, І. Пилипенко. Їх справу продовжили талановиті майстри П. Павленко, Н. Тимошенко, Г. Пилипенко – Ісаєва, П. Глущенко, В. Вовк. Зі стін відкритої у 1936 році школи декоративного малювання, яку багато років очолювала Т. Пата, вийшли такі уславлені майстри, як Г. Прудникова, В. Кучеренко, Є. Клюпа, І. Завгородній, М. Шишацька, О. Пікуш, Н. шулик, ф. Панко, В. Соколеко, та
З. Кудиш. Вони та їх учні відродили декоративний настінний розпис, знайшли великі можливості його використання у різних видах ужиткової графіки та книжкової ілюстрації, промислових виробах і тканинах.
Згодом петриківські майстри відкрили для себе нові матеріали – порцеляну, метал, дерево, кераміку і, навіть, пластмасу.
Зараз Петриківка – це селище міського типу, усього 5 тисяч людей. Славиться вона не лише художниками, а й майстрами з різьблення по дереву, плетіння з лози і соломи, вишивальницями. По всьому світу розходяться звідси унікальні сувеніри. Декоративному ж розпису тут навчають ще з дитсадка. Потім у школі – на уроках праці. Діти отримують навички, а що вже далі з ними робити, вирішують самі. Та зазвичай молодь унікального селища не пов’язує свої професійні плани з народним мистецтвом. Бо – які перспективи?
Як мертвий дихає, кажуть селяни про те як зараз працює Петриківка фабрика народних промислів. Ні державного стимулювання, ні великих замовлень. Знаний у всьому світі розпис і його майстри на батьківщині – поза увагою. Вже багато років обласні чиновники міркують, як створити в Петриківці Національний центр декоративно-художнього малярства, а у перспективі – й природно-ландшафтний заповідник.
Петриківські майстри та петриківський розпис
Уже у 20-роки в петриківському розписі визначаються творчі індивідуальності його видатних майстринь: Ярини Пилипенко, Тетяни Пати, надії Білокінь.
Найстаріша з них Тетяна Якимівна Пата рано виступає як зформований оригінальний художник. Її творами притаманне прагнення не тільки стильовими засобами декоративного розпису вирішити нові образотворчі завдання: передачу перспективи, тональну розробку кольору, тощо, алей таким чином, поєднати естетику декоративного розпису із створенням художнього образу, властивого образотворчому мистецтву.
Творчість Надії Білокінь 20-30 років також неоднорідна. Своєрідність свого стилю складає тяжіння до жанрових декоративних композицій типу «весільних фризів».
Осібно виділяють в неї «чисті» пейзажі, що можна пов’язати з традицією стінопису з одного боку і народної картини, з другого. Але це повністю оригінальні за жанром, картинного плану твори, де відбито типові риси українського сільського краєвиду.
Ярина Пилипенко – найбільш цілісний майстер серед петриківських майстринь – в 20 роки. Працювала переважно в річищі мальовки. Але її індивідуальний творчий почерк виявився, на диво, чіткому ясному малюнку, повністю обумовленому органічною структурою квіткового мотиву, міцності форми, контрастних співставленнях кольору й тону, плями й лінії, виразно, точно знайденому обрисі її улюблених пишних багатопелюсткових об’ємних квітів: півонії, айстри, гвоздики.
В той час до Петриківки приходить широка відомість. У самій Петриківці організовується школа декоративного малювання, де навчає талановита майстриня Тетяна Пата. Через деякий час в художній школі навчає Федір Панко, В. Соколенко, В.Вовк та багато інших майстрів. На даний момент ця художня школа існує, в ній навчається дуже багато дітей, які з кожним роком прибувають і випускаються. Я теж навчався в цій дитячій художній школі, якій присвоїли звання імені Тетяни Яківни Пати.
У 70-і роки в петриківський промисел вливається плеяда молодих митців: В.Михайліченко, В.Глущенко, А. Чорнуський. А особливо я хочу відмітити подружжя Андрій та Марія Пікуш – відомі не тільки в Україні, а й за кордоном, які, на щастя, живі по сьогоднішній день і з якими я особисто знайомий. Пікуш Андрій Андрійович є керівником експерементального цеху, а Марія Іванівна – директор дитячої художньої школи.
Петриківський розпис – явище, яке не має аналогів
Народні промисли заслуговують на нашу увагу у будь-якій частині світу. Вони закумулювали досвід генерацій майстрів минулого і водночас набули сучасних рис. Петриківські художники, які успадкували мистецтво розпису від своїх пращурів, продовжують виконувати в своїй творчості традиційну техніку.
Український народний декоративний розпис «Петриківка» своїм походженням сягає XVIII століття. Петриківський розпис явище, натхненне багатою природою придніпровського краю. Естетичне бажання простого люду прикрасити свою оселю породило петриківський культурний феномен. Назва цього народного промислу походить від назви села на Дніпропетровщині, де його було започатковано. Петриківка тоді була не закріпаченою козацькою слободою. Відомо, що вільна людина завжди має потребу у творчій самореалізації.
Соковиті ягоди, казкові квіти, химерні птахи й тварини на виробах – це образи, що їх черпали петриківщини в довколишній природі; через них вони реалізовували своє життєрадісне світосприйняття. Втім, тематика розпису – це не тільки орнамент, а й сюжетні твори. При першому ж знайомстві просто приголомшує насиченість фарби. Яскраві та інтенсивні, вони виступають контрастом до сліпучого білого тла. Вазони та букети, приміром, скомпоновані дуже густо й соковито. Вірний мазок майстра пензликом, відчуття його руху, оживляють орнамент. Коли на картинку тареля чи вази лягає останній штрих розпису, то на очах оживає природа привільних степів Придніпров’я: заводить свою пісню соловей, буйним цвітом квітнуть рослини.
Петриківський розпис – це явище, яке не має аналогів ні в Україні, ні за її межами його унікальність в неповторності. Так вже повелося, що творцями цього народного мистецтва в петриківському осередку здавна були жінки; місцеві господарки хотіли прикрасити свою оселю, тому й розмальовували домашній інтер’єр. Малювала господарка пальцем червону калину на печі, і піч оживала, — ставала прикрасою помешкання. Згодом, започаткований жінками розпис з’являється на стінах, а ще пізніше декоруються й ужиткові предмети – вази, тарелі, куманці – традиційні козацькі декоративні баклаги, ложки, кухлі. Розписували традиційно на дереві, папері, а тепер й порцелянова чи скляна поверхні правлять за основу.
Плине час, змінюються покоління художників, а традиція живе. Сучасний петриківський розпис – це органічне продовження надбань старих майстрів. Лише на початку ХХ століття, коли створюється школа петриківського розпису, а згодом зорганізовується фабрика, промисел набуває статусу професійного мистецтва. Колірна гама, як і колись, поєднує природні яскраві барви – синю, зелену, червону, жовту. Звичайний білий колір стіни або аркуша завжди був не тільки необхідною складовою композиції, а й життєвим середовищем для орнаментальних мотивів. Мальовничі образи оживають на білому тлі, ніби на стінах щойно побіленої хати. Й «інструменти» майстра , як і 200 років тому, незмінні пензлики з котячого хутра, вмілі, чутливі пальці.
Висновки:
Сьогодні, як ніколи, популярний петриківський розпис. Як багато майстрів працює в ньому. А нове їх поповнення виховуєть в художній школі. Всі ці явища відбиває власне рокриваючи основні етапи еволюції петриківського декоративного малювання.
Мистецтво «петриківки» викликає давню ностальгію людства за втраченими часами, коли людина була єдина з природою і своїм мистецтвом, ніби відгукувалась на гармонію, красу привільних степів Придніпров’я. А відтак, живучість петриківського розпису полягає в створюваній ним автентичній красі, відновлюваній гармонії, в поверненні своїх витоків в цьому шаленому ХХ столітті.
Шанобливе ставлення до традиції, пізнання й усвідомлення своїх джерел, звичайно, необхідний щабель становлення творчого методу митця. Невіддільність часом старого малювання створює ілюзію можливості його прямого стилістичного продовження. Плідна спадкоємність, безумовно, передбачає створення якісно нового художнього явища на основі власного світобачення. Отже, перед сучасним петриківським майстром, як перед кожним художником стоїть завдання пошуку свого творчого сприйняття світу, якого не можуть змінити ніякі посилання на традицію